Бути волонтером – це поклик? Історія ветерана, підприємця та очільника волонтерської групи у Хмільнику, який вже 9 років допомогає українцям

Про українських волонтерів говорять, що вони навіть байрактара за запитом бійців ЗСУ зможуть дістати. Адже саме рух волонтерства в країні виріс та набув сеанціональоного масштабу:  сотні людей зібрались, зупинил свою основну діяльність та кожен день віддають свої сили на допомогу державі заради перемоги. 

Тож, про українських волонтерів ми маємо знати і знати набагто більше. Ми поговорили їз волонтером зі стажем. Знайомтесь, це Микола Михальнюк – очільник волонтерської групи міста Хмільника, Вінницької області, ветеран ЗСУ, підприємець. Із 2014 року активно займається волонтерством. Керівник громадської організації «Народне віче». І ось його історія.

Коли ви зрозумiли, що будете займатися волонтерством?

Цепоклик серця, доброта, відданість своїй справі. Перш за все, це відповідальність перед дітьми, Україною, людьми. Волонтерство не є користолюбством, волонтер не думає, як на цьому заробити грошей, а думає про те, як допомогти своєму ближньому в різні часи і не тільки на війні. Допомогти перейти через дорогу бабусі, піднести речі, поступитися місцем в автобусі – це доброта, а доброта і є волонтерство. 

Коли зародилося і як? Можливо, з материнським молоком прийшло до мене, тому що мама в мене дуже добра, вона мене виховала в цій доброті. У дитинстві завжди в автобусі, у потязі поступався місцем, на пішохідних переходах допомагав людям переносити речі. Коли з волонтерством стало все серйозно? Ми їздили на Майдан, я там був активістом, дуже часто їздив. Там допомагали, возили продукти харчування, а потім почалась війна, АТО… І ми продовжували. Із самого початку збирали кошти, пересилали посилками «Новою Поштою». 

Ще з 2014 року я стояв на ринку й збирав гроші, у мене була трьохлітрова банка… три роки так стояв. Тепер вона знаходиться в музеї. Це велика історія. Коли в країні біда, то всім треба бути об’єднаними, одне одному допомагати.

Чи хотіли до війни бути волонтером?

Я вже розповідав, що ми на Майдан возили продукти, одяг, кошти, а коли почалася війна, то вибору в нас вже не було. Думав я, чи не думав, а потрібно було допомагати. Комусь треба воювати, комусь допомагати, не всі можуть воювати. Я можу воювати, але мені сказали: «Микола Васильович, ти потрібен тут». Не всі можуть бути волонтерами, бо це в першу чергу, відповідальність, чесність, порядність, відкритість і прозорість. І коли сьогодні випускають багато відео-кліпів, то це не піарство, а інформація. Я от, до речі, журналіст теж, і за те, що я знімаю на війні, мені Національна спілка журналістів за стільки років посвідчення виписала. І я займаюся цим, дуже багато показую. 

Що було найважчим у волонтерській роботі?

Важким було переконувати людей. У період АТО люди, як зараз, об’єдналися, але коли війна відійшла подалі на схід, то вони заспокоїлися. Мені дуже важко було на це дивитися. Доводилося збирати кошти на дизпаливо чи на продукти харчування, а люди вже відійшли ніби нема війни, а інші тим часом гинули. 

Сьогодні ми теж повинні бути об’єднаними як ніколи, тим паче, коли почалася великомасштабна війна. Люди знову зрозуміли, що це не жарти, ворог прийшов на нашу землю і її треба захистити.

 

Зараз знову почався такий період. У мене був волонтерський центр, стільки приносили спочатку, що я навіть не встигав слідкувати, а тепер люди трохи стишилися ніби це там десь, далеко, а не в нас. Учора я повернувся із Житомирщини, біля білоруського кордону мені розказали, що скоро може бути наступ і звідти. А люди розслабилися, треба сьогодні бути всім зібраними всім. Я проїхав Житомирщину, Чернігівщину, Сумщину, Харківщину, Миколаїв, Запоріжжя, Донеччину, Дніпропетровщину, Луганщину на лініях фронту. 

І я бачу і знаю, що війна ще буде довго йти, ворог сильний, ворог скритний. Важко в період, коли хорониш молодих хлопців, друзів, побратимів, однодумців… Це біда. Тому що сьогодні ти їх бачиш на війні, а на другий день вони гинуть. Були такі періоди, коли на позиціях зустрічалися з молодими воїнами, а потім раз – і його немає… Часто доводилося плакати… Жаль їх дуже. 

Що хорошого за період волонтерської діяльності запам’яталося найбільше?

Коли хлопці повертаються додому, обіймаються зі своїми дружинами. Ми одного разу зустрічали хлопців, що поверталися з Дебальцевого, в Уланові зустрічали Сашу Шефороста – це було дуже радісно… Радісно, що сонце сходить раненько, що соловейко співає, що зараз таке мирне небо в нас. 

Радіємо й за те, що наші хлопці на Херсонщині, на Харківщині йдуть у наступ. Радію кожному дню прожитому, що Україні бути, а вона обов’язково буде, бо сьогодні такого народу як українці у світі більше немає, а тим більше такий запеклий, що бореться за свою волю і незалежність. 

У світі й такої армії нема як українська. І я радію цьому. Коли бачу, що наша робота волонтерська, народна праця не проходить даремно. Воїни наші оцінюють людську допомогу, турботу, вони хочуть воювати і захищати. Тому що коли воїн відчує, що він непотрібний, то в нього впаде дух. Заради чого він воює? Навіщо? А так ми робимо волонтерську справу і воїн відчуває, що народ за ним стоїть, і він прагне цей народ захистити. От і все. 

Радісно, коли заходиш у поле і бачиш, що зерно сходить, яке ти посіяв, коли виросли діти і йдуть своєю дорогою. У мене дочка така патріотка, волонтерка. Чудово, що сьогодні в нашому Хмільнику мирно і спокійно – це все радість, це все завдяки воїнам нашим. Прикро, що є такі люди, яким радісно від приходу сепаратистів, але вони ж не розуміють, що дихають українським повітрям, їдять українське сало. Для мене такі люди зрадники. 

Які види допомоги Ви збираєте? Куди вона направляється?

Я часто говорю, що моя діяльність – це народна діяльність. У нас немає ніякого фонду благодійного. Це все, що нам люди дають: пиріжечки, смаколики, зараз перейшли на каші, тушонки… А ще моральна підтримка. Можливо, не треба солдату того сала, хоча воно також треба, як от, коли ми приїжджаємо й передаємо привіт з подільського краю. 

Привезли недавно хліба домашнього, який пахне. Наприклад, Широка Гребля чи інші, Кушелівка пиріжечки печуть із горохом, із часничком… Це радість для солдата, і він знає заради чого там стоїть і захищає. Завжди по всім селам робився вулик, і в цьому вулику бджілки носять мед. І для мене цей вулик і є Україна. 

Є бджілки войовничі, які захищають вулик, а є бджілки, які носять мед і допомагають захисникам своїм. Оце ми сьогодні живемо в цьому українському вулику. Треба бути людиною, перш за все, думати не про себе, як поїсти там, поспати, а про ближніх людей, які поруч із тобою.

Як знаходите тих, кому потрібна допомога?

У мене дев’ять років волонтерства. Я вже себе вважаю професіоналом. Багато друзів моїх воює, молодих друзів тридцяти, тридцяти п’яти, двадцяти п’яти років. У мене велика громадська організація «Народне віче» і «Самооборона», оце вже започаткували давно ми, і багато сьогодні наших однодумців воюють. 

Я з ними зв’язуюся, я знаю, до кого їду – це по-перше, а по-друге, зв’язок із рідними. Вони дзвонять, передають. Є така зачіпка, коли я їду на війну, а там той стоїть, той, то вже беру в них номери телефонів і потім дзвонимо. Тому це все зв’язок, зв’язок і надійність. Це не важко, важче довести, виконати поставлене завдання до кінця. Коли ти запланував бути у Слов’янську, у Бахмуті чи в Пісках, то повинен усе довести, бо знаєш, що тебе там чекають. Випадки різноманітні бувають. Дуже багато разів потрапляли під обстріли, де за нами смерть ходила поруч, але, можливо, нас оберігає Бог, сила…

Чим займаєтеся окрім волонтерства: працюєте чи все інше на стопі?

По-перше, 25 я віддав державі як військовый, тодi я вже планував чим займатимусь на пенсії. У всіх є свої мрії, плани, і я собі тоді на роботі мріяв, що матиму фірму, там би працювали люди та отримували гарну зарплатню. Я це виконав, я підприємець. Відразу після звільнення з рядів української армії створив невеличкий бізнес. 

По-друге, я очолюю громадську організацію «Народне віче», а ще виконую обов’язки керівника в «Малій самообороні міста Хмільника». 

По-третє, координую роботу волонтерського центру міста Хмільника. По-четверте, я керівник Республіканської партії Хмільника. По-п’яте, дуже люблю землю і на ній працювати. Я вважаю, що треба цінувати свою землю і цінувати хліб, свою працю. «Якщо ти хочеш жити, то повинен сіяти зерно», – є такі гарні слова. 

Людина повинна не просто існувати, щоб потім було не образливо за прожите, щоб подивившись назад не задатися питанням, а що я створив, що залишив після себе. Тепер ми боремося за свою волю, аби працювати на своїй землі, щоб ніхто нам не заважав. Нам є за що воювати. Ми заслужили жити в європейській розвинутій країні без корупції, без насилля, без брехні. Я б хотів, щоб молоде покоління гордилося Україною, пишалося своїм народом, казали: «Я – українець!» 

Для вас волонтерство – це…?

Волонтерство – це сіяти добро, допомагати ближньому. У волонтерстві я не один, бо сам нічого не зміг без сильних друзів, однодумців. Ми багато чого робимо, аби наш воїн був нагодований, одягнутий, взутий. 

Ми подаємо приклад, заохочуємо робити добро. Хмільник сьогодні став волонтерським центром області, в області сьогодні немає такого. До мене навіть дзвонять хлопчики, кажуть: «До вас можна? Ми хочемо волонтерами бути». Я питаю, скільки ж їм років, а вони відповідають, що до 6 класу ходять, що не можуть вдома сидіти і хочуть допомагати. 

Я так подивився на цих хлопчиків (Українець Богдан і Коля Тищенко), і зрозумів, що діти вже тягнуться до цієї доброти. Майбутнє за молоддю. 

Я хочу, щоб молодь жила у вільній країні, аби потім не казали, наші батьки залишили нас рабами у цій країні. Ми дуже часто потрапляли під обстріли. Були й поранені, і контужені… Та ніхто, окрім нас, про це не знав, нікому не розповідали. 

Хочеться, щоб всі знали, що волонтерство – це не іграшки, не «прогулянка на війну», це тяжка й небезпечна робота. Коли солдат із зброєю, то він захищений, а ми їдемо без зброї і в дорозі все може трапитися. Ніхто не знає, хто позаду тебе, хто з тобою їде. Ми їдемо по території Донецької і Луганської області і там різні є люди. Усе було… І снаряди летіли над головою, і пулі, й обстрілювали. 

Волонтерство – це не робота, а поклик. Хтось хоче гроші на цьому заробити, піар, отримати звання, показати себе в кращому світлі… Так не можна робити. На чужому горі собі не побудуєш нічого.