Ховав сусідів: історія чоловіка з Маріуполя, який вижив у пеклі та бачив смерть
З березня 2022 року життя маріупольців без перебільшення перетворилося на пекло. Місто, яке не просило себе «звільняти» стало центром показової російської агресії, цинізму та українського героїзму.
Наші захисники стояли на захисті Маріуполя понад 80 днів, врятувавши сотні життів цивільних. В той самий час російські війська нищили все на своєму шляху: в тому числі й будинки мешканців міста. Скільки людей загинуло в Маріуполі поки що неможливо підрахувати, за даними української влади міста ця цифра може перевищувати 20 000. І це жахливо.
Про трагічні смерті простих українців не можливо говорити без сліз в очах, і ця розмова була дуже важкою. Знайомтесь, житель Маріуполя, на ім’я Євген. Він погодився розповісти, як бачив смерть та як йому доводилось хоронити власних сусідів. Зараз він живе у Києві та шукає роботу будівельника, але його серце ще довго буде знаходитись вдома, в Маріуполі. Зі зрозумілих причин Євген попросив змінити своє ім’я та заборонив показувати його фотографії.
Смерть була повсюди
В результаті російського вторгнення Маріуполь став однією великою могилою. Вже з березня я постійно чув розмови про смерті людей внаслідок руйнування будинків. Ви навіть не можете собі уявити: у нас не було повітряних тривог, або якихось зрозумілих годин обстрілів. Наше місто обстрілювали майже постійно.
Але де було ховатися? Більшість робило це у підвалах. Для багатьох ці самі підвали стали могилою. На жаль. Вперше я почив смерть 13 березня. В цей день на сусідній будинок скинули авіабомбу. Ні, там не було військових, не було ніяких баз. Просто росіяни мстилися нам за те, що ми не зустріли їх квітами.
В цьому будинку жила моя добра знайома. Її серце в той день перестало битись. Свою смерть вона зустріла у підвалі. Її чоловік та син загинули на вулиці. Саме в момент удару вони готували їжу на багатті. Ми ж відчули неймовірний поштовх та гул. Здавалось, наш будинок також впаде. Але пощастило.
Розумієте, питання виживання то була просто удача. І не більше. Нічого від тебе не залежало, адже прилетіти могло куди завгодно і коли завгодно, а надійних сховищ немає. Ну, крім Азовсталі, звісно. Але ми знаходились досить далеко.
Після авіа удару, 13 березня, зрозумівши, що я живий та здоровий, ми з сусідами швидко вибігли на вулицю, щоб перевірити, чи не потрібна комусь наша допомога. Те, що ми побачили нагадувало картину з якогось фільму жахів: частина людей лежала мертва. А дехто несамовито кричав про допомогу. Я підбіг до одного такого чоловіка. Він просто кричав та не міг нічого сказати. Я не одразу помітив, що його ноги перетворились на кашу та теліпались, немов ватні. Я повісив його собі на плечі та побіг до четвертої лікарні, яка знаходиться недалеко від нас.
Не знаю, звідки в мене з’явились сили, але я біг щосили, щоб встигнути. Всю дорогу чоловік кричав. Прибігши до відділення, я положив чоловіка біля дверей, а сам побіг шукати лікарів. Не знаю, де всі були. Знайти медсестру мені вдалось через хвилин 10. Вона відмахнулась від мене та попросила почекати. Вже пізніше я зрозумів, що лікарня була переповнена пораненими та лікарів на всіх просто не вистачало. Уявіть, в одній із палат сиділа мама та дівчинка: жінка стікала кров’ю, а в дитини сильно порізало обличчя. І скільки там було таких випадків…
Повернувшись до виходу, я зрозумів, що мій пацієнт вже мертвий. Жалію про те, що навіть не знаю, як його звали. Можливо його сім’я потім шукала свого родича. А ніхто й не знав, хто він такий. Нарешті вийшов лікар (чи хто він був) у білому халаті. Зрозумівши, що тут вже не допомогти, він лише крикнув, щоб я залишив тіло біля чорних пакетів, які стопкою лежали біля виходу з лікарні.
Захистити жінок та дітей
Коли я повернувся додому, у дворі вже зібрались чоловіки, які вирішили поховати тіла. Ми вже знали, що централізовано нічого не буде, а люди (або їх останки) були по всьому дворі. Мій сусід, Дмитро, переконав нас почати поховання, адже якщо залишити тіла, можуть початися хвороби.
А у підвалах залишалось ще багато жінок та дітей. Та й уявіть, яка була б їх реакція на побачене. Тому ми вирішили «прибрати двір». Було вирішено хоронити людей у воронках від снарядів, адже це спрощувало процес.
Ми скидали тіла та закопували їх. Родичі, які знаходились у підвалах, намагались впізнати своїх, але часто це було просто неможливо. Багато днів я не міг розповісти про цей епізод свого життя. Я по цей час відчуваю запах горілої гуми та чую ті вибухи. А потім все було як в тумані. Ви розумієте, ми просто ховали своїх сусідів. А їх було неможливо навіть впізнати. На жаль, ми не поставили хрести біля могил, адже дрова нам були потрібні для приготування їжі.
Допомога іншим
Я залишився у своєму підвалі ще на 25 днів, після чого було прийняти рішення спробувати поїхати з міста. Мені стало зрозуміло, що воно скоріш за все буде повністю окуповане. А жити з росіянами після того, що вони зробили, я б не погодився. Тому я і сім’я моїх друзів вирішило спробувати долю: якби вбили десь на блокпості, то й нехай. Це краще, ніж продовжувати бачити смерті щодня та не розуміти, а що ж буде далі.
В цей період в Маріуполі, ми створили групу чоловіків, яка допомагала ховати людей з ближніх будинків. Зібрати цю групу було непросто – люди боялись виходити на вулицю навіть, коли канонади були десь далеко. У багатьох різко «заболіла спина» та ще щось. Тому нас назбиралось тільки 5-ро. Ми продивлялись свою територію та ховали людей, яких знаходили на вулиці – прямо у дворах. Тоді я зовсім не думав про свою смерть. Страшно було лише зранку. Не знаю, чому, прокидаєшся і відчуваєш страх. А потім робиш своє діло та й все.
На початку квітня я покинув Маріуполь, але ті дні панування смерті ще довго будуть в моїй голові. А найнеприємніше, що росіяни навряд чи понесуть відповідальність за те, що вони зробили…чи все ж понесуть?
