Люди Щоденник війни

Коли вибір між сім’єю та країною: історія чоловіка, який виїхав з України заради своїх дітей

  • 20 Липня, 2022
  • 1 min read
  • 875 Views
Коли вибір між сім’єю та країною: історія чоловіка, який виїхав з України заради своїх дітей

З 24 лютого в Україні діє заборона виїзду для військовозобов’язаних чоловіків у віці 18-60 років. Однак деякі українці шукають способи виїхати з країни: як легальні, так і не дуже. Чому частина українських чоловіків прийняла рішення покинути країну, розбиралась редакція Oknews.

«Я не хочу, щоб мої діти жили в умовах війни». Історія Дмитра (ім’я змінене)

Дмитро та його родина проживали у Києві. Він займався невеликим бізнесом (у Дмитра було невеличке кафе), дружина ж піклувалась про дітей. В перший день війни, Дмитро посадив свою сім’ю у машину, та всі разом вони поїхали до польського кордону.

«Ми не вірили у війну до останнього. Здавалось, що таке просто нереально у 21-му сторіччі. Але це сталось. Ми відразу ж вирішили їхати до Європи, адже війна з росією не може бути швидкою, це я розумів після перших вибухів у Києві», – розказує Дмитро.

Шлях до кордону, замість звичних 7-8 годин, тривав понад добу через корки на дорозі: українці масово вирушили в сторону західних міст, або ж кордонів. 25 лютого чоловіків вже не випускали, тому Дмитро відправив у Польщу дружину з дітьми, а сам повернувся до Києва.

«Я не хочу, щоб мої діти жили в умовах війни, тому вони поїхали на другий день масштабного вторгнення росії. Я повернувся до Києва. Жах перших тижнів війни, коли повітряна тривога лунала по 8-10 разів на добу, і всі ми чекали що от-от щось прилетить, а російські військові були за 20 кілометрів від столиці, я не забуду ніколи», – ділиться Дмитро.

Перші тижні Дмитро разом із командою готували для людей похилого віку, які залишись у місті. Вони готували з продуктів, які були на складі та розносили їжу по своєму району.

«Ми дізнавались у консьєржів, де я є самотні люди у віці, та приносили їм їжу. Тоді здавалось, що ми за тиждень опинились в якомусь паралельному вимірі, в іншій реальності та життя вже ніколи не повернеться у звичне річище», – говорить Дмитро.

Завдяки ЗСУ росіяни були відбиті з київського напрямку, життя в регіоні потрошку почало повертатись.

«У нас з’явилась ілюзія, що війна, вона пішла знову кудись далеко. Я розумів, що це лише ілюзія, і жінкам та дітям не варто повертатись, поки війна не закінчена, адже керівництво росії не має ніяких правил гри. Вони бачать ціль, а інше їх не хвилює. І події останніх тижнів підтверджують це. Ще один факт, який не дає спокою, це економічна ситуація. Мій бізнес закінчив свою роботу 23 лютого. Залишки ми приготували та роздали людям. На разі я не бачу перспектив відкривати кафе знову. Люди економлять, а ближче до холодів ситуація буде ще «веселішою». У моєї родини немає заощаджень, мій заклад тільки почав потроху заробляти. І питання, як і чим годувати дітей, для моєї сім’ї є актуальним. Молодшій донці рік, дружина не може повноцінно працювати. Та й моя позиція в тому, що жінка не має працювати так багато, щоб забезпечувати дітей. Тому з травня ми почали думати про мій виїзд. За фахом я кухар, тому можу знайти роботу у будь-якій частині світу та забезпечувати мою родину», – сказав Дмитро.

Декілька тижнів назад він виїхав закордон. Йому вдалося це зробити завдяки документам про вступ до польського ВНЗ. Дмитро знову став студентом.

«Я шукав легальну можливість виїхати з України, тому подав документи у польський приватний ВНЗ. Як мені пояснили, туди без питань беруть українців. Ти оплачуєш перший семестр, а далі можеш і не вчитись, якщо не хочеш. Я скористався такою можливістю, щоб поїхати до родини та почати працювати. В Україні для мене немає на сьогодні роботи, яка ж оплачувалась на тому рівні, який дозволив би мені забезпечувати дружину з дітьми в іншій країні. А працювати на 400 доларів у місяць та повертатись до формату виживання, а не життя, зовсім не хочеться. Та й дружині у такому випадку довелось би повернутися до Києва, але ж ніхто не може гарантувати, що завтра в наш дім не прилетить ракета», – ділиться Дмитро.

Ми поставили йому питання, чи не відчуває він дискомфорт через те, що прийняв рішення у складний момент бути з родиною, а не боронити державу. На це він відповів так:

«Іноді відчуваю. Проте в моїй системі цінностей моя сім’я – це номер один. І я розумію, що ніхто крім мене, не буде про них піклуватись. Мої діти – це мій номер один і я маю бути впевнений у тому, що їм буде завтра що їсти та у що одягнутись. Я не можу покласти цю відповідальність на дружину. Більш того, я – не військовий, не маю військової кафедри та не служив у армії. Навряд чи я стану корисним в лавах ЗСУ. Я постійно доначу на потреби армії, і готовий до максимального підвищення податку на військові потреби. Мені здається, що чоловіків треба випускати закордон на роботу, щоб ми могли забезпечити власних дітей. Адже якщо я не потрібен армії та не маю змоги заробити, що мені робити? Тим паче, що війна може тривати довго», – – сказав Дмитро.

About Author

Наталія Вересюк

Наталія Вересюк  працює журналістом з 2009 року. Працювала в агенції РБК-Україна суспільним оглядачем (проєкт Утро.ua), згодом перейшла у глянцеву журналістику. Була головним редактором онлайн-версії журналу "Единственная" та бренд-менеджером всіх проєктів бренду. Сьогодні розвиває медіапроєкт oknews.in.ua