Жінки на війні Люди Щоденник війни

Як це: лікувати дітей під обстрілами, а потім волонтерити 24/7. Історія лікарки з Харкова

  • 27 Червня, 2022
  • 1 min read
  • 224 Views
Як це: лікувати дітей під обстрілами, а потім волонтерити 24/7. Історія лікарки з Харкова

Наш час в повній мірі показав, наскільки сильними й сміливими є українки, на що вони готові заради безпеки своїх рідних, міста та цілої країни. Їх історії надихають, а сміливості й відваги цих жінок вистачає на те, щоб усе таки було Україна. 

Наразі хочу познайомити вас із жінкою, що теж є нашою захисницею, правда, у трішки іншому образі. Олена –  дитячий гастроентеролог, яка довгий час, після початку повномасштабного вторгнення залишалась у Харкові, не покидаючи своїх пацієнтів. Зараз вона мешкає в Хмільнику, активно волонтерить і допомагає нашим воїнам. Ми поговорили з Оленою про те, як вона знайшла в собі сили почати нове життя і чому вирішила займатися волонтерством далі.

Нажаль, героїня інтервью попросила про анонімність, адже не хоче розголосу та уваги до своєї особи. 

Чому Ви вирішили займатися волонтерством?

Просто хотіла бути корисною для людей, для різних людей. Люди ж як сиділи там у бомбосховищі, то їм потрібні були ліки, а потім, усе-таки, вирішила допомагати ВСУ, бо їм найважче зараз. 

Волонтерство для Вас – це …

Це моє життя. А як можна в цей час не допомагати? Ось таке питання більше турбує. Це внутрішнє почуття, коли ти корисний, коли в душі є твоя потрібність, тобто ти потрібен людям.

Вам хтось допомагає займатися волонтерством?

Я самостійний волонтер, допомагаю грошима. Спершу це були тільки кошти наші з чоловіком, а потім, коли ми побачили, що їх не вистачає, то в мене є багато пацієнтів, яким я зателефонувала. Вони згодні були допомогти, а також друзі за кордоном, дві подруги в Австралії – вони теж допомагають, подруга в Америці і ще пацієнти, які роз’їхалися по різним куточкам світу: й Угорщина, й Албанія, і Чехія.

Зараз займаєтеся ще чимось, окрім волонтерства?

Ні, виключно волонтерством.

Ким Ви працювали до війни?

Лікарем. Я педіатр, дитячий гастроентеролог. 

Які види допомоги Ви збираєте?

Я не сама все шукаю. Так як уже минуло чотири місяці війни, то в мене є ті бригади, яким я допомагаю. Це частіше всього медичні частини. Вони мені пишуть потреби, і я вже шукаю, як там їм усе передати. 

Що за період волонтерської діяльності запам’яталося найбільше?

Коли я починаю турбуватись… Ну, я турбуюсь завжди, але коли сильно починаю турбуватися за своє місто, за своїх рідних, які залишились у Харкові, то от коли в цей час мені телефонують хлопці, щоб отримати свої потреби, якісь там у мене питання є… Та й вони мене питають: «Олена, а ти чого така стурбована? Ти ж завжди на позитиві». І я їм відповідаю, що дуже турбуюся, а вони мені відповідають: «Ну ми ж працюємо. Навіщо тобі турбуватися?».

У мене в такі моменти, як камінь з душі падає, легше стає. Вони взагалі спокійно говорять і самі дуже спокійні. От це запам’ятовується більше за все. І от ще коли вони розуміють, що я одна маленька людина, яка намагається це все робити, допомогти, то називають чарівницею. Навіть пишучи в повідомленні потреби, додають: «Ну що там, чарівниця? Упораєшся?» 

Чи були моменти, коли опускалися руки?

Коли грошей нема, то вони самі опускаються. А потім сам собі кажеш, що це треба. Ну а як ще? Іншого виходу нема. Такі потреби, які країна не буде вирішувати, наприклад, побутові, тобто кожного воїна, як-от, протигрибкові ліки, проти опіків, якісь турнікети, плащ-палатки, бандажі, від кашлю щось, нежитю… Там дуже багато є чого. 

Ви розповідали, що приїхали в Хмільник із Харкова. Як знайшли в собі сили почати нове життя з чистого аркушу?

Сили самі з’явилися, варіантів не було. На початку війни, у лікарні в якій я працюю було дуже багато дітей. І 24 лютого о 9:00 я вже була на роботі не зважаючи на те, що там жах творився. Сиділа з дітьми в бомбосховищі в лікарні, там же їх лікували і крапельниці ставили там під ліхтариками.

Уже потім дітей порозбирали: хто повиїжджав сам, хто вилікувався і тоді сам поїхав. Батьки, які знаходилися там у той момент із дітьми, теж дуже турбувалися про своїх дітей, за всю ситуацію.

Я їм дуже вдячна за те, що вони багато допомагали і лікарям, і медичному персоналу, буквально будь-яке прохання.

У кінці березня роботи як такої було мало, дітей теж мало. Зараз лікарня в черговому режимі працює, але я живу на Салтівці, і її бомблять більше всього в нашому місті, тому з чоловіком вирішили виїжджати. Їхали сюди чотири дні. Дуже вдячна тим людям, які нас приймали на нічліг, зовсім незнайомі люди. І це настільки приємно. Показує, яка єдність у нас є. Я багато разів була за кордоном. От усі люди гарні, хороші… Але саме в таку мить розумієш, що наших людей неможливо перемогти. 

І наостанок, що б Ви зараз побажали українцям?

Скорішої перемоги, щоб хлопці витримали, аби тільки їм легше там було. Щоб країни, які гарантували допомоги, якомога швидше допомагали, бо хлопці готові, але їм замало чим воювати. Усім перемоги! 

About Author

Єлизавета Даценко