Як це: перевезти ювелірне виробництво під час війни та продовжувати працювати далі?

«Треба робити й планувати все так ніби це надовго, ніби ця ситуація назавжди», – вважає Артем Заболотний – сьогоднішній герой проекту «Незламних підприємців». Він,незважаючи на повномасштабне вторгнення ні на мить не дозволив собі здатися, а продовжив власну справу через трохи більше, ніж два тижні після 24 лютого. 

Про уроки сміливості в критичних ситуаціях і пошук сил для втілення своїх ідей далі в інтерв’ю. Утім, спочатку познайомимся з незламним підприємцем трохи ближче.

Заболотний Артем Олександрович – власник varvar.jewerly. Раніше працював менеджером з продажу кондиціонерів та фотоапаратів. Власними справами почав займатися в 2008 році (шлюбне агентство). Попри підприємницьку сферу діяльності, любить усі книги, окрім бізнес літератури, наприклад, Кінга «11/22/63». Вільний час намагається присвячувати сім’ї, інколи переглядає кіно. Фільми ділить за режисерами, із улюблених стрічки Ніла Блокампа, Алехандро Гонсалес Іньярріту та Альфонсо Куарона. Із хобі практична стрільба та гра на гітарі. 

Про свою роботу та вибір сфери

Я працював у дизайні, виробництві та продажу виробів зі срібла, золота, бронзи й платини – ювелірне підприємство. Продаємо вироби на маркетплейсах, і майже 100% з них їде за кордон у США, Європу. Десь 50% у США, 40% у Європу, а 10% – усе, що залишилося. Австралія, наприклад. 

Це ми робили ще з 2014 року. Перед ювеліркою були ще проекти, але це вже не стосується теперішнього. 

Чому саме цей бізнес?

Так склалося. Якісь події привели туди, де зараз знаходжуся. Спочатку у 2014 році працював разом зі своїм товаришем. Я продавав – він виготовляв, обробляв. Ми попрацювали так пів року і розбіглися. У нас розійшлися інтереси, цілі, масштаби. І я почав уже самостійно. Вироби для мене виготовляли сторонні виробники, а з 2016 року почав працювати над тим, щоб створювати власне виробництво. Наразі ми маємо повний цикл: від ідеї до виробу. Повністю робимо все самі без залучання сторонніх компаній або людей.

Як змінилась робота після 24 лютого?

Прокинувся, відкриваю Телеграм, а там мільярд повідомлень, що війна почалася, вмикаєш  телевізор, а там показують карту України, усе розбомблено, але кажуть: «Не треба панікувати». Перше, що сказав своїм, то у всіх сьогодні вихідні. Вийшли лише дві людини, яким треба було завершити процес попереднього дня, десь на годинку на свій страх і ризик, проявили ініціативу й доробили все. 

Потім виникла одна ситуація. Я живу в Горинці, це там, де Мощун, Ірпінь, Пуща-Водиця, у мене з подвір’я видно Гостомельський аеропорт. О 12 годині полетіли гелікоптери, почалися якісь бойові дії, почулися вистріли – і я зрозумів, що треба вивозити своїх малих (у мене двоє дітей). Ми  за 20 хвилин закинули в машину якісь речі, їжу, воду та вирішили поїхати, щоб відвести дітей подалі від цього. Припинили роботу в цей же день. Було взагалі незрозуміло, що далі, як буде працювати пошта і т.д.

Поновили роботу після того, як я евакуював дружину і дітей до польського кордону. Мене потім трошки прихистили добрі люди знайомі в Рівненській області, якраз почалися бої: Ірпінь, міст підірвали… Повертатися було не варіант… Та й куди повертатися? У мене за двором війна. Трохи більше тижня до другого березня, я був у Вараші, це біля Рівненської атомної станції. Коли ситуація стабілізувалися, з’явилися запити, щоб когось завезти кудись, підвезти, і ти не можеш писати, що тобі треба евакуювати підприємство, бо це не дуже доречно.

Тільки-но в Київ почала їздити гуманітарка, то це був перший дзвіночок, що можна перевозити кудись обладнання і перезапускатися. Плюс клієнти писали слова підтримки, що вони з нами, що хочуть у нас замовляти, але ж ми не можемо нічого виготовляти. Тоді наступним дзвіночком стала «Укрпошта», яка запрацювала, а значить й експорт. Потім я подзвонив кільком фірмам на Західній Україні, із якими мали якісь стосунки або були знайомі, і у Львові знайшов компанію, яка не працювала вже рік, але в якої були потужності. Пазл почав складатися. Плюс з’явилося місце, де можна було взяти тимчасову оренду і запуститися. Ми домовилися з машиною гуманітарки, співробітники нам спакували всі речі, щоб відправити з Києва. 

Запустилися у Львові ми 12 березня, 14 вже відвантажували перші замовлення, точніше ще ті, які були ще до війни. Отже, 18 днів нам знадобилося, щоб знову відновити виробництво. 

Як змінилась команда?

У перший тиждень мені як керівнику взагалі не було зрозуміло, чи щось працюватиме. Якщо немає можливості працювати, то нема можливості обробляти замовлення, а значить ніхто не буде платити тобі грошей – це очевидно. Звідси й ти не зможеш комусь оплатити його працю. У лютому в мене ніби було якесь шосте чуття, я ще 22 лютого більшій частині команди виплатив попередньо близько 75% заробітної платні. Залишались ще 25%, яким я планував заплатити пізніше, але сталася війна. Враховуючи, що працюємо ми на закордон, де працюють закордонні платіжні системи, то вони на другий день війни заморозили всі рахунки. Я не міг вивезти жодного долара, щоб узагалі щось робити. Тому п’ять людей залишилося без зарплатні в лютому. Але як тільки ми почали відвантажувати замовлення потроху, гроші поступово розблоковувалися, і в мене тоді з’явилася можливість виплатити зарплату за лютий уже тим, хто лишився. 

Коли я почав реалізовувати ідею запустити виробництво у Львові, то почав обдзвонювати в першу чергу ключових співробітників, тих, які потрібні мені у штаті. У когось була можливість, хтось не захотів, а хтось навіть із Польщі повернувся. Я почав складати цей пазл зі співробітниками знову й повернулося троє моїх людей і трьох я знайшов у Львові, яким надав тимчасову  роботу. Ті, хто могли працювати віддалено й надалі продовжували робити це. Після повернення до Києву, знову обдзвонив усіх і прийняв на роботу всіх охочих. 

Про релокейт бізнесу

Це були мінімальні зусилля, вдалося зробити за два тижні. Важкі станки й печі ми вивозити не могли. Це все знайшов по місцю у Львові. Спершу я поїхав до Луцька, але там мені не поталанило, усе було непідходящим. У Львові виробництво давно простоювало, люди там давно без роботи, без зарплатні, обладнання стоїть, не використовується і т.д. Зробили релокейт спочатку туди, у Львів. Потім усе затихло, і з 15 травня ми працюємо вже в Києві, тому що на своєму обладнанні це набагато легше. Ми за ним доглядаємо, а у Львові все було трохи «втомленим». 

І у своєму офісі, у своєму місті, зі своїми постачальниками, людьми набагато легше працювати. Плюс ще великий нюанс у тому, що не всі можуть приїхати до Львова. Однокімнатні квартири, які раніше львів’яни здавали по 4000-5000 грн., стали здавати по 500-700 доларів. За курсом у 30 – це значна сума. Я то виміняв одну квартиру, де розмістив людей, які прийшли, але неможливо зняти для команди 10 людей, де дехто з сім’ями, чоловіками, дружинами, по квартирі. Скільки ж тоді взагалі треба платити, щоб люди могли собі дозволити у Львові квартири по 500-700 доларів при середній зарплатні 20000 грн? Тому ми повернулися, до Києва. Де й оренда житла дешевша стала, хтось дозволив за ці три-чотири місяці не платити оренду. Тому це було раціональне рішення. 

Про труднощі, з якими доводиться боротись та про програми допомоги

Я не брав участь у жодній програмі допомоги, тому що я це зробив до того, як почали працювати хоч якісь програми. Плюс, на мою думку, програми допомоги – це сильно бюрократичний процес. Я переїхав повністю за свої кошти, машина й вантажники не коштують багато, враховуючи, що гуманітарку возили, то назад їдуть порожні. Мені за 8000-10000 грн. перевезли все, що потрібно було. Навіщо брати участь у якійсь програмі? Ми не перевозили все, хоча, якщо б ми перевозили все, то нам би знадобилися ще дві такі машини. Виходить 30000 грн., щоб переїхати. Я в ці програми й просто не вірю, тому що державі було про що думати.

Труднощі були з людьми, бо не можна сказати людині приїхати до Львова, платити 15000-20000 грн., а де знайти тобі житло, то це її проблеми. Ти ж розумієш, що це неможливо. Узагалі завжди стикаєшся із труднощами, коли щось робиш. Так просто зараз усе не пригадаєш, багато всього було.

Про рішення працювати далі

Коли в тебе є можливість нема питання продовжувати працювати чи ні.  Якщо є клієнти, які кажуть, слухай, ми можемо продавати, але ж ти не можеш виготовити. Таке питання я собі ніколи не ставив. Я почав дізнаватися, а де можна взяти, а яке виробництво простоює, як евакуювати, чи працює доставка, хто зі мною буде працювати. Чому? Щоб заробити грошей, щоб заплатити зарплатні, щоб забезпечити себе та свою родину. Я вже й з розуму сходив у Вараші. Перший тиждень я не знав, що робити. Їздиш там по блокпостах, цигарки розвозиш, але це ж не допомога. Усе те, що я організував – це найкраще, що я зміг зробити для всіх. Наразі в нас працює 15 людей, а це 15 сімей, яких ми забезпечуємо, навіть зарплатні декому підвищили. Чому продовжили? Бо ми можемо це робити й у нас це виходить. 

 Український підприємець – який він? 

Українські підприємці, яким більше 30-40 років, що починали ще в 2008 році і пройшли ту кризу, потім у 2014 і зараз мають силу й енергію працювати, то це якісь термінатори. Якщо людина може прийняти й адаптуватись до всього цього, то це непереможні люди. Яким буде бізнес далі? Переживши такий стрес, якщо є така можливість, то він злітає до небес. 

Людину таку не можна буде знищити, її бізнесу неможливо буде щось заподіяти. Якщо навіть війна, курс 40, то ти скажи йому, що курс 100, то він легко відповість, що це нічого й щось придумає. Український бізнес і до війни був дуже продуктивним. Я знав, бо подорожував Європою, то там більшість аморфні, вони не хочуть розвиватися, щось робити. Я вірю, що після війни буде сильний розвиток, нас не перемогти. 

Як змінився клієнт?

Це якраз наші труднощі. Колись літали літаки до США, до Європи, усе було швидко достатньо. Зараз логістика дуже повільна. Якщо колись із Києва до Нью-Йорка за 5-7 робочих днів доїжджало замовлення, то зараз це 3-5 тижнів, може більше. Через це люди менше замовляють. 

Ми відкрито кажемо: «Ми в Україні, ми виробляємо в Україні, можете нас підтримати, але доставка буде от стільки і стільки». Люди краще замовляють тоді десь в іншому місці, тобто продажі взагалі впали порівняно з минулим роком десь на 40%. 

Робимо ми 50-60% від минулорічних обсягів, але ми це робимо, плюс курс вищий, тому ми трошки підстраховані з цим. Жалітися нам нічого. На що звертає увагу український споживач, я не відповім, бо не працюю з ним. 

Про скорочення команди

Коли я почав робити перші кроки, щоб перезавантажуватися, то в мене не було в голові цілісної картинки про те, скільки ми зможемо робити продажів, який у нас буде бюджет. Виходячи з цього, неможливо й прорахувати зарплатний фонд. Як можна забезпечувати компанію, коли ти маєш 10% від того, що було до війни? Уявлення не було, але було розуміння, що коли ми відкриємося, відвантажимо замовлення, отримаємо гроші, на які закриємо  борги ще лютого, то зможемо так протриматися кілька місяців. Так і зробили. Ситуація стала більш прозора й зрозуміла для мене. Я почав повертатися до Києва і зрозумів, що можу найняти майже всіх. Дехто не згодився повертатися з тих чи  інших причин, хтось уже знайшов інший варіант, хтось знаходився за кордоном, а когось я сам не запросив, тому що критична ситуація з війною відфільтрувала людей, яким не потрібна ця робота, і які не потрібні цьому виробництву. 

Наприклад, були люди, які ще за два місяці до війни підходили й казали, що хочуть звільнитися, а я вмовляв, запитував чому. І коли ти перезапускаєш усе, то задумуєшся над тим, чи запрошувати людину, яка вже двічі тобі казала, що хоче звільнятися. І ні, замість цієї людини, точно, треба шукати нову. Така ситуація в країні, що підприємства зачиняються, люди переїжджають із небезпечних зон. А так, повертаючись до питання, то десь 80% залишилися. 

Яких рішень від влади не вистачає?

Напевно, як будь-який підприємець, я не розраховую на владу. Вона не зацікавлена, на мою думку, в тому, щоб допомагати бізнесу, а тому, щоб щось з нього брати, РРО і т.д. Єдиним вірним рішенням, теж на мою думку, я ж не при владі, було впровадити закон «10-10-10», так щоб вигідно для підприємців було працювати прозоро. Не закручувати гайки, а відпустити їх на максимум. Зробити невелике, але прозоре оподаткування, тоді всім стане легше. А так, узагалі треба розраховувати на себе. 

Про ситуацію на ринку

У ювелірній сфері для ринку України – це дуже сумні часи. Вони ще настали в 2012-2014 рр. Усе було дуже погано. Ювелірна професія звучить дорого, але не дуже по зарплатні. Зараз я знаю дуже мало підприємств, які працюють, а ті, хто працюють, то скорочують людей, скорочують зарплатні і т.д. Їх на пальцях можна порахувати. Звідси слідує, що на ринку праці дуже багато спеціалістів. Коли я розміщаю вакансію на ту чи іншу спеціальність, то дуже багато відгуків, є з чого вибрати. Утім, є проблема. Є люди, що приїхали з міст з-під окупації, які були зруйновані, Маріуполя, Харкова… І от хочеться дати їм роботу, але коли задаєш питання, то людина каже, що тут шукає роботу, а після закінчення війни планує повертатися назад. І ця людина вже на «низькому старті», вона не прийняла той факт, що це може бути надовго. 

І я відмовляв, нажаль, гарним спеціалістам. Багато людей були підприємцями, працювали самі на себе, а тепер хочуть працювати в команді. Ти розумієш, що вони також на «низькому старті». Для мене ці люди не зможуть бути частиною моєї команди, вони через пів року можуть піти й доведеться шукати когось нового. Будь-який підприємець зацікавлений у стабільному, фундаментальному співробітникові, на людину, на яку можна покластися. 

Війна – час можливостей? 

Я повністю із цим твердженням погоджуюсь. Такі критичні ситуації більшість людей пригнічують в плані моральному й т.д., але от підприємцеві, така моя порада, треба якнайшвидше пройти всі стадії: заперечування, гнів, депресія, торг… Я зараз часто зустрічаю людей, які чекають, що все закінчиться, аби поїхати робити бізнес далі. У мене торг і депресія пройшли десь після першого тижня. Я для себе сформував, розмовляючи з дружиною, таку думку, що треба робити й планувати все так ніби це надовго, ніби ця ситуація назавжди. Якщо ти помиляєшся – супер, а якщо ні, то ти вже готовий. І завдяки цьому мені вдалося поновити роботу швидко. 

Коли я відвантажував замовлення, то мої партнери сказали, що думали, що мене рік-два ще не буде, а тут 18 день війни, а ми вже відвантажуємо. Я знаю людей, які… от, наприклад, сидять у Вінницькій області, а в нього чудова стоматологічна клініка в Миколаєві. Він сидить і чекає чогось. Хоча можна було взяти евакуювати обладнання, зняти приміщення в Києві (зараз тут дешевше), запустити програму, що військовим і тероборонівцям робиш безплатно, можливо, на розхідні матеріали щось чисто символічно кілька сотень гривень, а всім іншим зі знижкою – «зроби двіж». А люди сидять і проїдають заначку свою і жаліються, очікуючи, що все закінчиться. Навіть, якщо закінчиться, то ти повернешся, а воно не буде одразу, як довоєнна ситуація. Чому не зробити те, що ти можеш зробити зараз? Бо люди не пройшли ці стадії. Я вже пів року живу так і виявилося, що не помиляюся.

З приводу можливостей. Моя дружина зараз із дітьми у Франції. Я кажу їй: «Давай щось робити, давай магазин відкривати». І  вона потихенько за допомогою знайомих, мову до В1 підняла замість того, як деякі наші за кордоном сидять, нічого не роблять, мову не вчать, не інтегруються. Я за два кроки від відкриття магазину в Парижі. Це реальність. Будь-який час – це час можливостей. Навіть коли коронавірус був, це був найкращий фінансово за продажем рік, тому що ми не сиділи склавши руки. Маска, антисептик і на роботу. Треба прийняти ситуацію і вирішити, що з цим ти можеш зробити. Варіантів маса. Будь-яка критична ситуація мені вмикає мізки, гірше для мене, коли все йде «у ритмі вальсу». Потрібно, як-то кажуть, виходити із зони комфорту. У нас уся країна з неї вийшла. Дуже багато бізнесів або вже «рвуть», або «будуть рвати» після війни.