Як живе окупований Херсон: розповідь очевидиці

Херсон – місто, яке майже з перших годин війни опинилось під окупацією. Жителі міста відразу ж вийшли на вулиці та демонстрували, що не вітають «руський мир» та не хочуть жити в окупації. Однак росіяни крок за кроком окупували місто. І сьогодні в Херсоні – окупаційна влада та нові порядки. Сподіваємось, що все це тимчасово.

Редакція Oknews скористалась моментом відновлення українського зв’язку у Херсоні та поспілкувалась з однією з його жительок, яка вирішила не покидати рідне місто та погодилась розказати про те, як живе окупований Херсон. За зрозумілими причинами ми не публікуємо справжнє ім’я нашої героїні.

Як все починалось

Війна дійшла до Херсону в найперший день російської агресії, 24 лютого. Першу ніч ми провели у підвалах своїх будинків, не розуміючи що відбувається та в страху, що місто почнуть бомбардувати. А бої було чутно та й авіацію ми бачили.

Перших росіян ми побачили вже 25 числа. Вони зайшли у місто з білими пов’язками на руці. Поводили себе досить зухвало. Особисто я та моя сім’я продовжували більшість часу проводити у підвалі, адже було дуже страшно. Ми не знали, як військові будуть себе поводити та намагались не контактувати із ними. Вже 26 росіяни пробились через Антонівський міст. Їх ставало все більше.

Через декілька днів всім стало зрозуміло, що місто блоковане. Вірити у це не хотілось. Активісти, які не боялись, виходили на патріотичні марші та намагались показати окупантам настрої містян. У відповідь ми отримували автоматні черги та газ. А ще трохи згодом на організаторів патріотичних маршів почали справжнє полювання.

Блокада

Фактична блокада Херсона почалась з кінця лютого. Росіяни поставили блокпости та нікого не випускали. Виїхати з міста стало неможливим та дуже небезпечним, адже вони могли відкрити вогонь у будь-який момент.

Нам не доставляли їжу та ліки, ми жили на власних запасах. У кого ж їх не було, просили по сусідах допомоги. Люди у цей час якось згуртувались та допомагали, якщо мали таку змогу. Головний висновок особисто для мене – запас має бути завжди. Взагалі я не запаслива людина, але піддавшись паніці перед війною, вирішила забити холодильник та комору їжею та туалетним папером. І, як не дивно, це допомогло моїй сім’ї пережити час блокади. Адже у багатьох не було навіть хлібу, не кажучи вже про м’ясо.

Весь цей час ми намагались не виходити з дому та не контактувати з воєнними. Особисто я не чула про випадки масових розстрілів чи катувань, як під Києвом, проте окремі випадки траплялись. Та й росіяни мародерили з перших днів окупації.

Ми вирішили не їхати з міста, адже у чоловіка є хвора мама, в неї онкологія, вона не перенесла б дорогу та переїзд  у невідоме. Тому ми з самого початку розуміли, що залишаємось. Чоловік намагався вмовити мене та сина виїхати, проте я не погодилась. Як то кажуть, в і горі, і в радості. А люди тікали з міста у декілька хвиль: перші поїхали, коли ще не було російських блокпостів, але ми вже розуміли, що от-от вони будуть. Друга хвиля почалась, коли стали відомі факти звірств у Бучі. Тоді з’явилась можливість виїхати в Крим. Ще одна хвиля почалась після чуток про обов’язкову мобілізацію чоловіків до російської армії.

Спеціальний список та відношення до херсонців

Ми дуже переживали, що у нас почнеться друга Буча. Правда, після тих новин, було страшніше, ніж коли ми чули бої на початку війни. Проте росіяни ставляться до Херсону як до російського міста. Тут розмовляють російською, можливо це зіграло якусь роль. А можливо той факт, що сильних боїв у нас не було. Але це лише мої думки.

На сьогодні у місті можуть перевіряти телефони херсонців, тому перед виходом всі ми чистимо інформацію. Також росіяни приходять до деяких квартир, проводять обшуки, когось крадуть. В них є список, в якому є прізвища цікавих їм людей. До речі, при перевірці документів, іноді вони звіряють прізвище зі своїм списком. Чоловіків можуть попросити роздягнутись, таким чином вони шукають сліди від використання зброї та патріотичні татуювання.

Я вже говорила, що організаторів проукраїнських мітингів росіяни шукали, та й після кожного мітингу за Україну, проводилась робота з деякими його учасниками. Їх відловлювали, забирали, били та відпускали. Всі ми на конкретних прикладах зрозуміли, що говорити про власну позицію може бути реально небезпечно для життя.

Зараз я говорю із вами та сподіваюся, що мене ніхто не чує. Адже, якщо хтось подзвонить та донесе на мене поліції, приїдуть росіяни.

Ще трохи про їжу

Кожного дня я виходжу за продуктами та стаю у чергу за ними. Знайти можна багато чого, проте з довоєнним життям все це не порівняється. Постачання йде з росії та ЛДНР. Також є російська гуманітарна допомога. Спочатку її мало хто брав, а зараз охочих вистачає. Я не можу їх засуджувати, адже ціни у нас виросли просто в рази, а людям треба якось виживати.

З ліками все складно: треба доставати з через волонтерів.

Про позицію та референдум

Про референдум декілька тижнів говорили набагато більше, ніж сьогодні. Мені здається, що ця ідея росіян поки що відкладена. Та й ті, хто спілкується з росіянами, розповідають, що вони вже хочуть додому.

Херсон – це Україна. І більшість херсонців підтримує це. Ми налякані, але незламні. Й дуже чекаємо, поки наше місто буде звільнене.