Записки з передової: Як же хочу, щоб хтось із мешканців повернувся
На «передку» будинки без господарів використовуються як бази.
Так собі задоволення — постійно чекаєш «прильоту». Чи «розтяжки».
Покинутий будинок — не власність військових, а тимчасовий вимушений притулок. Звідси — і ставлення. Постійне «Перепрошую» й «А можна?» стінам, які чіткої відповіді не скажуть.
Обов‘язково — скласти окремо та спробувати хоч якось врятувати людські спогади. Ціною крові з носа. Фотографії, дембельські альбоми, листи. Дитячі малюнки. Скласти в окремий ящик — і сподіватися: люди повернуться.Обов‘язково. Хоч хтось.
Деякі будинки в селах такі ніби час зупинився десь в 1998 році.
Аудіокасети з чорними корпусами — BASF, TDK.
Запилені відеомагнітофони з обов’язковим набором — індійське кіно, «Особенности национальной рыбалки», «Брат-2».
Пам’ятаєш ці фільми?
«Речка, небо голубое —
Это все мое родное
Это Родина моя, Всех люблю на свете я!». Один з найбільш кривавих віршів.
Так. Росіяни почали осмислення своєї ідентичності трохи раніше, ніж ми. У 1997-1998. Руками Балабонова, Міхалкова, Рогожкіна.
На фото — гортаю Чингіза Абдулаєва, «Игры профессионалов». Про «забутого» агента КДБ. Яскравий приклад «чоловічого» роману з стандартним сюжетом.
Уявляю історію дому так. Син прийшов з армії. І десь у 1998-1999 поїхав кудись, де є робота. Судячи з обстановки, мати була сама. Берегла речі і підтримувала побут. Поки не прийшли росіяни та почали все знищувати.
Нічого. Можна погортати, щоб відволіктись. Орвелл у спогадах пише, що в окопах Каталонії читав «Пропалого лихваря» Сенді Сайка. Тут — анотації до бойовиків 90-х з VHS і Абдулаєв.
Як же хочу, щоб хтось із мешканців повернувся. Щоб отримали грант на відбудову і з радістю знайшли старі фото та касети, дбало складені в ящики.
«Никогда мы не будем братьями!
Ни по родине, ни по матери».
Текст: Фейсбук Петра Охотіна
